Від Яримбурґаза до Яликої: Чаталджа, обмін населення та Чорне море.

Ми починаємо наш маршрут біля печери, розташованої на скелястій вершині, що знаходиться одразу на північ від району Алтиншехір у районі Башакшехір, поблизу дороги, що веде з Халкали до Алтиншехір. Печера відкривається на схилі, приблизно півтора кілометри від північного берега озера Кучукчекмедже, з видом на долину Сазлідере. Залиште автомобіль у відповідному місці та пройдіть пішки до підніжжя пагорба, щоб спочатку оцінити загальний вигляд печери. Скеля складається з вапняку еоценової епохи, а печера утворилася внаслідок розмивання вапняку підземними водами. Ви побачите два окремі входи, розташовані на різній висоті. Верхній вхід веде до великої зали, висотою близько десяти метрів, що належить до "Верхньої печери". Нижній вхід – це вхід до "Нижньої печери", довгого тунелю, що простягається вглиб скелі. Згідно з даними проєкту "Археологічні об'єкти Туреччини", нижній тунель приблизно через двісті сорок метрів розгалужується, і один з відгалужень звужується і закінчується. На цій ділянці не намагайтеся зайти всередину печери, оскільки ця територія з 2001 року є зоною археологічної та природної цінності першого ступеня. Справжня цінність цього місця полягає в тому, щоб зупинитися перед входом і подумати про те, чому це місце є таким важливим. Печера була вперше представлена науковому світу в середині 19 століття, а перші розкопки були проведені в 1963 році під керівництвом Шевкета Азіза Кансу та Кіліч Кектена. У 1986 році Стамбульський університет провів рятувальні розкопки, а в період з 1988 по 1990 рік той самий університет реалізував спільний проєкт з Каліфорнійським університетом у Берклі. Ці розкопки показали, що найдавніші сліди перебування людини в печері сягають епохи раннього палеоліту. У нижній частині печери були знайдені тисячі кісток печерних ведмедів, а також виготовлені з кремінню знаряддя праці. У верхній частині печери знаходяться шари, що належать до неолітичної, халколітичної та бронзової епох. З отворів у стінах можна зробити висновок, що верхня зала в період Візантійської імперії була перебудована і використовувалася як будівля. Частина знахідок, виявлених тут, сьогодні виставлені в Стамбульських археологічних музеях. Для фотографування найкраще підходить м'яке світло раннього ранку, оскільки входи печери звернені на південь, у бік долини. Зверніть увагу на вид, що відкривається з переднього плану: долина Сазлідере та озеро, які сьогодні оточені житловими будин

До природного парку Шамлар можна дістатися, проїхавши через район Каябаші та село Шамлар, рухаючись дорогою, що з'єднує Стару дорогу до Едірне з районом Арнавкьой. Згідно з інформацією муніципалітету Башакшехір, під'їжджаючи до Арнавкьої дорогою Газіосманпаша, потрібно звернути ліворуч на асфальтовану дорогу, яка веде до парку. У парку є шість вхідних воріт; хоча адреса в реєстрах муніципалітету та адміністрації вказана як Башакшехір, деякі з воріт розташовані поблизу кордону з районом Арнавкьой. Ця територія внесена до списку природних парків, що ведеться Генеральним управлінням охорони природи та національних парків Міністерства сільського господарства та лісів, і була офіційно оголошена природним парком 11 липня 2011 року. Відвідавши парк, перше, що приверне вашу увагу, – це великі рівнинні ділянки, що простягаються під соснами. На цих ділянках розташовані інформаційні стенди, дерев'яні столи для пікніків, дитячий майданчик, туалет та умивальники. Замість того, щоб влаштовувати пікнік у цьому місці, ми рекомендуємо вам здійснити коротку прогулянку лісом. Дотримуючись пішохідних доріжок, спускайтеся вниз, між соснами, до долини, і слухайте звук води. Історичною пам'яткою парку є гребля Шамлар, розташована на річці Шамлар, яка є однією з найбільших приток річки Сазлідере. Згідно з даними адміністрації Башакшехір, гребля була побудована за часів правління султана II Махмуда, у період з 1826 по 1828 рік. Її висота трохи перевищує десять метрів, ширина вершини – дванадцять метрів, а ширина основи – п'ятнадцять метрів. Зупиніться перед греблею і зверніть увагу на те, як вона розширюється до основи; товщина стінки, що утримує воду, збільшується внизу. У часи Османської імперії значна частина води в Стамбулі накопичувалася за допомогою таких гребель і подавалася в місто. Тому Шамлар, після печери, є другим етапом маршруту, що символізує зв'язок міста з водою. На веб-сторінці муніципалітету зазначено, що в лісі живуть дикі тварини, такі як лисиці та яструби; під час прогулянки звертайте увагу на дерева. Для фотографій спробуйте сфотографувати греблю з боку річки, відображаючи воду. У вихідні дні тут багато відвідувачів, тому вранці тут спокійніше. Правила щодо розведення вогню та використання мангалів діють відповідно до правил, встановлених адміністрацією парку; будь ласка, дотримуйтесь вказаних правил і

Анастасійські вали – це найкраще збережені ділянки оборонних споруд, розташовані в лісистій місцевості на півночі Чаталджі, поблизу села Каракоє. У англійській Вікіпедії перелічено місця, де можна побачити залишки цих споруд: перехрестя Гюмюшпінар поблизу Каракоє, місце Хісартепе в Яликоє, місце Пінчарча в Іхсаніє та село Курфалли. На цьому місці зверніть увагу на ділянку, що знаходиться в лісі поблизу Каракоє, оскільки саме тут вали збереглися найкраще. Залиште автомобіль у безпечному місці на сільській дорозі та пройдіть пішки до стіни. Спочатку огляньте переріз стіни; турецькі джерела описують, що зовнішні стіни облицьовані обробленим каменем, а всередині – заповнені щебенем, скріпленим розчином. Використання різних матеріалів і технік у різних місцях вважається слідом за реставраційними роботами, проведеними в наступні століття. За даними джерел, товщина стіни становить трохи більше трьох метрів, а у добре збереженій ділянці висота виміряна як понад п'ять метрів. Вали отримали назву на честь візантійського імператора Анастасія I, який, як вважається, наказав їх побудувати або відремонтувати в період з 507 по 512 рік. У англійських джерелах також зазначено, що є сліди існування укріплень ще за часів правління імператорів Леона I та Зенона. Стіна починалася біля порту Евік на узбережжі Чорного моря і тягнулася до узбережжя Мраморного моря на захід від Сіліври. За даними джерел, її довжина становить від п'ятдесяти двох до п'ятдесяти шести кілометрів. Відомо, що в центрі лінії, поблизу Каракоє, розташований прямокутний військовий табір розміром 250 на 300 метрів. У джерелах відзначається, що через велику довжину стіни її було важко охороняти невеликою кількістю солдатів, і що вона неодноразово зазнавала нападів з боку західних ворогів. Євлія Челебі у своїй "Книзі подорожей" описує, що вежі, фундаменти та рови цієї лінії, що простягається від Сіліври до Теркоса, все ще можна було побачити. Пройдіть кілька сотень метрів вздовж стіни і зверніть увагу на те, що обрізані камені були повторно використані в будівлях навколишніх сіл; у джерелах зазначено, що таким чином було демонтовано понад половину її довжини. Залишки є цінними пам'ятками, тому не піднімайтеся на стіну і намагайтеся не торкатися каменів. У тіні лісу почекайте, коли сонячне світло, падаючи збоку, підкреслить поверхню стіни, щоб зробити фото

Музей обміну розташований у центрі Чаталджі, в районі Калеїчі, неподалік від площі. Згідно зі сторінкою Фонду обміняних з Лозанни, музей складається з трьох частин: головна будівля, площа обміну та культурний центр. Почніть відвідування з невеликої площі та зверніть увагу на фасад головної будівлі. За інформацією фонду, будівля в період з 1913 по 1923 рік використовувалася грецьким підприємцем як комерційне приміщення. Після обміну вона перейшла у власність держави, стала відділенням банку Ziraat, у 1961 році була продана і деякий час використовувалася як курси шиття. У 1967 році сім'я Елчер придбала будівлю і згодом передала її фонду для використання як музей. Проєкт реставрації був розроблений архітекторами фонду, а музей був заснований спільно з муніципалітетом Чаталджі в рамках програми "Стамбул – культурна столиця Європи 2010". Музей був відкритий 20 грудня 2010 року і вважається першим в Туреччині музеєм, присвяченим темі міграції. Усередині музею можна побачити експозиції, розташовані в порядку. Спочатку зверніть увагу на текстильні вироби. Велика частина колекції складається з ручних тканин, скатертин, завіс, наволочок та інших текстильних виробів. У музичній секції представлені уду, мандоліна та нотний зошит композитора Фаїза Капанчі, який народився в Салоніках. Серед кухонного приладдя та предметів побуту є мідні каструлі, таці, глиняні горщики, праски та газові лампи. У секції фотографій та документів особливу увагу привертає фотоапарат, який використовував один з перших фотографів Криту, Хамза Рюстем Бей, а також негативні пластини. У цьому ж розділі представлені документи про ліквідацію майна, що належало обміняним, а також карти Османської імперії. За даними культурного реєстру, в музеї представлені як етнографічні предмети, які залишилися після греків, що покинули Чаталджі, так і речі, які привезли з Греції обміняні сім'ї. Така двостороння подача інформації перетворює музей не просто в історію війни, а в історію сімей, які були змушені змінити своє місце проживання. Знайдіть час, щоб прочитати невеликі таблички біля експонатів; на багатьох з них вказано ім'я сім'ї та місце, звідки вони походили. Музей не працює по понеділках, а час відвідування в інші дні краще уточнити на сайті фонду. Після відвідування музею прогуляйтеся вузькими вуличками району Калеїчі; згідно з Вікіпедією, цей район був єдиним, який вцілів під час пожежі під час Балканської війни. За даними культурного порталу, в музеї також представлені одя

Природний парк Чіллінгоз розташований на узбережжі Чорного моря, поблизу міста Чаталджа, у затоці на північ від Бінкіліч. Згідно з англійською версією Вікіпедії, до парку можна дістатися двома шляхами: з півдня через Бінкіліч лісовою дорогою, або зі сходу, проходячи через озеро Теркос, селища Орманли, Каракой та Яликьой. Від Яликьою до парку приблизно 10 кілометрів. Парк зареєстрований як природний парк у списку Генерального управління охорони природи та національних парків з 11 липня 2011 року. Через багату флору та фауну, у 2005 році ця територія була оголошена заповідником, тому тут постійно заборонено полювання. Приїхавши, залиште автомобіль і спочатку прогуляйтеся до пляжу, щоб оглянути затоку. На півночі затоки простягається пляж завдовжки 1200 метрів з дрібним піском. Річка Чіллінгоз тече на північ і впадає в море вузьким піщаним гирлом, за яким утворюється велике озеро, оточене очеретом. Найкраще, що є в цьому місці, – це можливість побачити ліс, річку, озеро та море, які знаходяться всього за кілька сот метрів один від одного. Пройдіть від пляжу до гирла річки і подивіться на лінію, де прісна вода зустрічається з солоною. Потім тихо посидьте на березі озера, оточеного очеретом; у парку зафіксовано проживання багатьох видів птахів, таких як чаплі, яструби, дятли та інші. Коли ви дійдете до краю лісу, ви побачите східні дуби, ліщину, буки та дуби, а під ними – лілії, лавр, чорничник та інші рослини. Рослини, що ростуть на піщаних ділянках, також утворюють окрему спільноту; будь ласка, намагайтеся не ходити по піщаних дюнах. Схили та скелі з обох боків затоки створюють чудовий фон для фотографій; вдень сонце світить з-за моря. У парку можна займатися кемпінгом, риболовлею, пішими прогулянками та пікніками; актуальну інформацію про умови в'їзду та кемпінгу слід дізнаватися з офіційних джерел перед поїздкою. Якщо ви хочете купатися в морі, робіть це лише в спокійну погоду і поблизу берега. У Чорному морі, коли дме північний вітер, хвилі можуть швидко збільшитися, і течія може стати небезпечною. Ми провели в цьому місці дві години, оскільки прогулянка пляжем, огляд гирла річки та прогулянка вздовж лісу дозволяють спокійно оглянути все за цей час. Будь ласка, заберіть сміття з собою і не турбуйте птахів, які гніздяться на березі озера. Згідно з інформацією з Вікіпедії, у прибереж

Останньою зупинкою маршруту є Яликой, одне з найвіддаленіших прибережних поселень Стамбула, розташоване в Тракії, колишня назва якого – Подіма. Село розташоване на узбережжі, оточене лісами, що є продовженням гір Істранджа, з трьох сторін. Згідно з англійською Вікіпедією, колись тут було місто, де жили греки, а в 1923 році, під час обміну населенням, сюди було переселено близько шістдесяти турецьких сімей з Греції, які зайняли звільнені будинки. Таким чином, історія, яку ви прочитали в музеї, оживає тут, на справжніх вулицях села. Залиште транспортний засіб у селі та прогуляйтеся до пляжу, спочатку зверніть увагу на довжину узбережжя. Згідно з одним із джерел, пляж села тягнеться приблизно на дванадцять кілометрів. На пляжі привертають увагу різнокольорові гальці, які утворюються під впливом хвиль і називаються "гальками Подіми". Те саме джерело повідомляє, що раніше ці гальки сортували за кольором і розміром, а потім перевозили до Стамбула, де використовували для оздоблення садів і внутрішніх дворів будинків і палаців. Пісок у цьому регіоні також має економічну цінність: згідно з Вікіпедією, Державне управління водних ресурсів використовує пісок з Яликої для очищення води. Основними джерелами доходу села є лісове господарство та рибальство. На цій зупинці ми рекомендуємо не стільки купатися, скільки здійснити довгу прогулянку вздовж узбережжя. Прогуляйтеся вздовж пляжу, спостерігайте за тим, як хвилі б'ються об берег, і відчуйте зміни вітру. Початок і кінець літа – це найспокійніші періоди на узбережжі, а під час заходу сонця світло залишає довгі тіні на піску. Якщо ви хочете купатися, робіть це, коли немає північного вітру і море спокійне, оскільки в деяких місцях море раптово стає глибоким. У районі Хісартепе в Яликої також знаходяться руїни стіни Анастасія; якщо у вас буде час, уявіть собі, як ця стіна тягнеться до моря. Таким чином, ви зрозумієте, наскільки близько до Чорного моря закінчується та стіна, яку ви бачили вранці в лісі. Згідно з даними Вікіпедії, населення цього району становить 1484 особи (станом на 2022 рік). Згідно з одним із джерел, місцеві жителі пишаються своїм піском, який утворює шари, що тягнуться до моря. Також повідомляється, що поблизу розташоване підприємство, яке видобуває кремінь для скляної промисловості. Не збирайте гальку з пляжу, оскільки саме ці камені захищають берегову лінію. Шлях назад проходить через ліс і може бути небезпечним у