Від району Гюльхане до району Джагалоглу: Книги, маєтки та вулиці.

Зі станції Сіркеджі вийдіть на набережну, поверніть на вулицю Кеннеді та оберніться обличчям у напрямку Сарайбурну; кам'яні утворення праворуч від дороги, над морськими стінами палацу Топкапи, – це Сепетчілер Кашри (Палац плетільників). Сьогодні в цьому палаці знаходиться головний офіс організації "Зелілай", тому ви зможете оглянути його лише зовні; не намагайтеся увійти, оскільки фасад вже розповідає багато історій. Тим не менш, це найточніше місце для початку маршруту, оскільки це єдина збережена частина прибережного життя палацу. Палац був побудований у 1643 році за часів правління султана Ібрагіма, за епохи головного архітектора Касим Аги, на місці візантійських стін, що виходять до Золотого Рогу. У сімнадцятому столітті вздовж зовнішніх стін палацового саду знаходилося кілька інших павільйонів; сьогодні збереглася лише ця споруда. Назва походить від майстрів, які плели кошики, що працювали в цьому районі; за легендою, вони зробили внесок у фінансування будівництва. Інша версія пов'язує назву з терміном "сепетчі", який використовувався для позначення високих павільйонів в палаці Едірне; обидві версії зустрічаються в джерелах. Спочатку огляньте палац здалеку, а потім підійдіть ближче: арки та склепіння нижнього поверху підтримують верхній, тобто палац фактично розташований над притулком для човнів, вбудованим у стіну. У цьому притулку стояли султанські човни; звідси султан спостерігав за військовими парадами, а, як вважається, жінки гарему також могли бачити церемонії з вікон верхнього поверху. Аркові прорізи на нижньому поверсі належали цьому притулку. Планування верхнього поверху складається з центральної кімнати у формі куба з куполом і трьох виступів, що від неї відходять; поруч із входом розташована прямокутна кімната. Зверніть увагу на вікна: на нижньому ярусі – прямокутні мармурові обрамлення, на верхньому – гострі арки; ця різниця між ярусами помітна навіть здалеку. Згідно з інформацією, опублікованою організацією "Зелілай", червоний мармур привезено з Даріци та Русчук, кераміка – з Ізніка, а вироби з металу – з Самакова та Салонік. Найкращі фотографії палацу можна зробити вранці, коли сонце сходить зі сходу; на задньому плані буде видно дах станції Сіркеджі, а на передньому – човни, що входять до Золотого Рогу. З вікон палацу видно Галатський міст, Галатську вежу та район Каракей; ви також можете спостерігати за цим видом з тротуару. Згідно з джерелами, у 1 На кінці Сарайбурну, Мармурове море, Босфор і Золотий Ріг зливаються в одній точці. Зупиніться на кілька хвилин і подивіться, чому цей мис протягом століть був обраний місцем розташування палацу. Згідно з Культурним порталом, пам'ятник Ататюрку, розташований на кінці мису і датований 1926 роком, є першим пам'ятником Ататюрку в Туреччині. Від цього місця лише кілька кроків до морських воріт парку Гюльхане; наступна зупинка починається саме від цих воріт. Джерела: TDV Ісламська енциклопедія, Палац Сепетчілер, Yeşilay, Культурний портал.

Парк Гюльхане:

Цього разу ми входимо в парк не через головні ворота, а через морські ворота біля Сарайбурну; цей вхід відкривається в протилежному напрямку від того, яким зазвичай відвідують парк, тобто знизу вгору. Одразу після входу, серед дерев, знаходиться окрема мармурова колона – Колона готів. Вона розташована біля дороги, тому її легко не помітити, проходячи повз. Колона датується римським періодом, третім або четвертим століттям, і виготовлена з єдиного шматка мармуру з острова Мармара (Проконнессос). Її капітель виконана в коринфському стилі, прикрашена листками аканту; напис латиною на її основі прославляє перемогу над готами. Вікіпедія описує цей монумент як найдавнішу споруду, яка збереглася з часів Римської імперії без змін, хоча ще тривають дискусії щодо того, якій саме імператору присвячена ця перемога. Залишіться на кілька хвилин біля основи колони і спробуйте знайти напис; літери зношені, але їх можна розгледіти при ранковому світлі. Звідси, піднімаючись вгору, вздовж дороги, що веде до головних воріт, ви пройдете під деревами, які утворюють серце парку; згідно з англійською версією Вікіпедії, деякі з них були посаджені ще в 1800-х роках. Площа парку становить близько 9,7 гектарів; в османський період це була зовнішня територія палацу Топкапи, закрита для громадськості. На території зовнішнього саду, що виходить до Мармурового моря, знаходилася площа для гри в циріт, а над нею – палац Гюльхане; 3 листопада 1839 року султан Абдулмеджид, спостерігаючи з цього палацу, проголосив Гюльхане-хат-і-хумаюн, який започаткував епоху реформ. Палац був зруйнований Абдулхамідом II у 1865 році, і сьогодні ви не знайдете жодних слідів; але назва парку походить від цього палацу, тобто від "саду троянд" при палаці. У 1912 році, за часів губернатора Джеміля Паші, сад був відкритий для громадськості і перетворений на парк; у 1926 році тут було встановлено перший в Туреччині пам'ятник Ататюрку. Згідно з інформацією на сайті муніципалітету, 24 листопада 1928 року Ататюрк вперше представив нову абетку громадськості саме в цьому парку. Під час підйому, праворуч від вас, на західному краю парку, розташована довга низька будівля; в ній розміщуються колишні стайні палацу, а з 2008 року – Музей історії науки і технологій ісламського світу. На тому ж боці, у 2017 році була відкрита Бібліотека історії науки імені професора Фу Перш ніж вийти з воріт, оберніться і подивіться вниз, у напрямку Сарайбурну. Звідси найкраще видно схил парку та те, як палац розташований на височині, дивлячись на місто. Наступна зупинка – за кілька кроків, у павільйоні, розташованому на тому ж куті. Джерело: Ісламська енциклопедія TDV, Палац Гюльхане; Управління губернатора Стамбула; Вікіпедія, Стовп готів.

Ви потрапите до палацу Алай через парк, широкою рампою, розташованою одразу біля головних воріт. Не виходьте за ворота, вхід до палацу розташований з боку парку, а не з боку стіни. Наприкінці рампи ви потрапите спочатку до великої кімнати, звідки перейдете до веранди, а потім до головного приміщення палацу – круглої залу. Сьогодні тут знаходиться Літературний музей-бібліотека імені Ахмета Хамді Танпınar, відкритий Міністерством культури та туризму 12 листопада 2011 року. Вхід вільний, як у громадську бібліотеку, але очікується тиша. Спочатку палац був дерев'яною будівлею, збудованою наприкінці XVI століття. Сучасна мармурова будівля була зведена за часів правління II Махмуда, у 1819 році, як зазначено в документах міністерства. Дослідники, які вивчали напис на будівлі, зазначили, що, згідно з розрахунками, будівництво було завершено між 1810 і 1819 роками, а стиль нагадує роботи сім'ї Баліян, зокрема, роботи Крікора Аміра Баліана. Будівля розташована на вежі кута оборонної стіни, яку за часів правління Фатіха було зведено для відокремлення палацу від міста. Фасад виконаний в ампірному стилі, з мармуру, і виходить на проспект Алемедар. У круглому залі є сім арочних вікон; рами кожного вікна виготовлені з чорного мармуру, а над ними розміщені уривки з вірша, написаного Кечеджізаде Іzzet Молла для палацу. Стійте перед вікнами і дивіться на вулицю: прямо навпроти вас – ворота Баб-і Алі, а під вами – трамвайні колії. Султани з цих самих вікон спостерігали за процесіями ремісників, за виходом армії в похід і за міськими парадами; як стверджується в TDV, палац був єдиною частиною палацу, яка безпосередньо контактувала з містом. На сторінці міністерства наведено цитату з праць Євлії Челебі: за часів правління IV Мурада, перед походом на Багдад, він спостерігав з цього палацу за процесією ремісників, що складалася з сорока білих верблюдів. Після епохи Танзімат, маршрут парадів був зміщений до палацу Долмабахче, і палац втратив своє колишнє призначення; у 1855 році тут було відкрито телеграфну станцію, у 1926 році, за рішенням Ататюрка, його передали Спілці образотворчих мистецтв, а в 1938 році – приєднали до палацу Топкапи. У наступні роки тут працювали Народний дім Емінюню та комісія з охорони історичних пам'яток; до відкриття бібліотеки тут експонувалася колекція народного мистецтва музею У цьому розділі зібрані матеріали про життя письменника, чиє ім'я носить бібліотека, його праці, особисті записи та статті, опубліковані в журналі "Varlık". Якщо ви візьмете з собою книгу Таніна, це буде найкраще місце для читання. Під час фотографування, будь ласка, не заважайте іншим відвідувачам і не використовуйте спалах біля вітрин. Бібліотека не працює по неділях; перед відвідуванням перевірте години роботи на офіційному сайті. Під час цієї зупинки ви можете приділити двадцять хвилин виставці, а решту часу – читанню та спогляданню краєвидом з вікна. Виходячи, скористайтеся пандусом, щоб повернутися в парк, а потім вийдіть через головний вхід на вулицю Алемедар. Поверніть ліворуч у напрямку Султанахмет; через кілька кроків зліва ви побачите вузьку вулицю, що піднімається вздовж стіни – це вулиця Соукчешме, і наступна зупинка знаходиться там.
Джерела: Міністерство культури та туризму, палац Алай-кьошк; Ісламська енциклопедія TDV, палац Алай-кьошк; Районна адміністрація Фатіха; Управління Стамбула.

Вийшовши з головних воріт Гюльхане, не перетинайте вулицю Алемедар, а поверніть ліворуч. Відразу за воротами, зліва від вас, є вулиця, вимощена бруківкою, яка називається Сокукчешме. Вона йде вздовж стін і веде до задньої частини собору Святої Софії. Фонтан, який дав назву вулиці, знаходиться біля кінця Гюльхане, тобто з нього варто почати свою прогулянку. За даними Вікіпедії, цей фонтан датується часом правління Селіма III, приблизно 1800 рік. Сама вулиця значно старша: вважається, що вона набула своєї форми у вісімнадцятому столітті, а записи про власності від 1784 року свідчать про наявність тут будинків. Під час підйому вулицею з вашого лівого боку розташовані стіни, збудовані за часів Фатіха, а також дванадцять дерев'яних будинків різної висоти (двох і трьох поверхів) з балконами та решітками, що примикають до стін, а також візантійський резервуар для води. Ці будинки були османськими, з чотирма або десятьма кімнатами, і належали до дев'ятнадцятого та двадцятого століть; на початку 1980-х років вони були в занедбаному стані. Завдяки зусиллям Челіка Гюлерсоя, президента Турецького туристичного та автомобільного клубу, вулиця була повністю відновлена та закрита для руху в 1985-1986 роках; сучасний вигляд вулиці – це результат цього проєкту. За інформацією англійської Вікіпедії, відновлення було виконано не з дерева, а з залізобетону, а фасади були обшиті деревом. Сайт Стамбульської бібліотеки також підтверджує, що найбільша будівля була збудована з бетону, а зовнішня обробка виконана з дерева. Зверніть увагу на те, що пропорції балконів, віконні решітки та фарбування були відтворені на основі старих фотографій вулиці, але матеріали нові. Більшість будинків використовуються як готелі; у них не можна зайти, оскільки вулиця призначена для прогулянок. Звертайте увагу не на вивіски, а на фасади; кількість поверхів і розташування балконів у кожному будинку дещо відрізняються, і саме ця різноманітність створює ритм вулиці. В нижній частині вулиці, біля стін, знаходиться візантійський резервуар для води. За даними Вікіпедії, його розміри приблизно 16 на 11 метрів, а висота – 12 метрів. Усередині розташовано шість мармурових колон. Резервуар був відремонтований у 1985-1987 роках і переданий в оренду. Якщо двері відкриті, ви можете зазирнути всередину, щоб побачити колони. Найбільший будинок на вулиці – це триповерхова будівля площею 775 квадрат У верхній частині вулиці, повернувши праворуч, ви побачите задню стіну собору Святої Софії, а далі відкривається площа, де розташовані ворота Баб-і Хюмайун палацу Топкапи та фонтан султана Ахмеда III. Приділіть півгодини, щоб повільно піднятися вгору, а решту часу – відвідайте бібліотеку та цистерну. На вулиці немає лавок, тому відпочиньте на площі у верхній частині. Звідси пройдіть повз собор Святої Софії до площі Султанахмет, а потім прямуйте на захід вулицею Діванійолу, йдучи вздовж трамвайної лінії. Музей преси, який є останньою зупинкою, розташований праворуч від вулиці, приблизно за 10 хвилин ходьби від площі Чемберліташ.
Джерела: Вікіпедія, вулиця Сокуджешме; Фонд Челіка Гюлерсоя, Істамбульська бібліотека; Вікіпедія, вулиця Сокуджешме.

Під час прогулянки вулицею Диванйолу, ще до того, як ви дістанетеся до Чемберліташ, праворуч від дороги знаходиться чотириповерхова будівля з симетричним фасадом, виконана в неокласичному стилі. Це – Музей преси Турецької спілки журналістів. Будівлю було збудовано в 1865 році міністром освіти Сафветом Пашою; її першими мешканцями були Міністерство освіти та Стамбульський університет, тобто освітнє відомство та університет Османської імперії. Згідно з Вікіпедією, 1 липня 1875 року тут було відкрито другу у Туреччині виставку картин, на якій також були представлені роботи Шекера Ахмета Паші. У період правління II Абдульхаміда будівля була передана цензурній комісії; те, що місце, де контролювалася преса, сьогодні є музеєм преси, – це невелика іронія долі. У 1908 році будівля перейшла до Стамбульської муніципалітету, і до 1983 року тут працювали різні підрозділи муніципалітету. У тому році муніципалітет і Спілка журналістів домовилися про перетворення будівлі на музей; після реставрації, яка тривала з 1984 по 1988 рік, музей було відкрито 9 травня 1988 року. Вікіпедія представляє музей як перший у Туреччині та четвертий у світі музей преси. Спочатку зверніть увагу на фасад: розташування вікон, карнізи та кам'яні роботи повністю відображають уявлення про громадські будівлі Стамбула дев'ятнадцятого століття. Якщо музей закритий, ваша зупинка тут закінчується, і ви можете оглянути будівлю зовні; на сайті Спілки журналістів зазначено, що вона відкрита у будні дні у другій половині дня, і вхід безкоштовний, але перед відвідуванням перевірте актуальну інформацію на сайті. Якщо музей відкритий, вас всередині чекають чотири зали, і ваш візит розпочнеться з зали історії преси. Перша частина зали – це точна копія друкарні, заснованої Ібрагімом Мютеферрікою в 1729 році; це єдине місце, де можна побачити перші кроки османської преси у тривимірному форматі. На тому ж поверсі представлені газету "Векаї-і Місріє" за 1828 рік, документи періоду II Мешурутієту та перших років Республіки. Зала з друкарськими та поліграфічними машинами – це найбільш захоплива частина музею: тут є кам'яна друкарська машина 1870 року, машина для нанесення шрифтів 1892 року, офсетна машина, вироблена в Лейпцигу, кліше та машини, які використовувала Анкарське інформаційне агентство. Письмові машинки, телеграфи та фотоапарати показують, як новини потрапляли в газету крок за кроком; не пропустіть пояснення біля машин Вийшовши з музею, трохи далі, на заході, посеред вулиці, височіє Чемерліташ, також відомий як Колонна Константина. Буде доречно завершити маршрут біля цього місця, одного з найстаріших пам'ятників міста. Для повернення можна скористатися трамваєм T1, зупинка "Чемерліташ" знаходиться поруч із колоною. За кілька зупинок ви дістанетеся до станцій "Сіркеджі" або "Кабаташ".
Джерело: Турецька спілка журналістів, Музей преси; Культурний портал; Вікіпедія, Музей преси Турецької спілки журналістів.