Від Бозтепе до Хамсікьой: стежками стародавньої караванної дороги.

Розпочніть свою прогулянку на Бозтепе, що височіє на південному сході міста, і першим ділом підійдіть до оглядового майданчика, щоб помилуватися краєвидом. Звідси відкривається вид на порт, історичний центр міста та узбережжя. Управління культури та туризму провінції Трабзон описує Бозтепе як важливий елемент ландшафту та місце відпочинку, розташоване на пагорбі, звідки відкривається вид на місто. Цей опис залишається актуальним і сьогодні, оскільки пагорб протягом століть був відкритим простором, де місто "дихає". Розглядаючи порт, майте на увазі: згідно з дослідженням, опублікованим у журналі "Belleten", більшість караванних шляхів, що надходили з Байбурта та Ґюмюшхане, досягали міста через Бозтепе. Отже, місце, де ви зараз стоїте, було останньою точкою, через яку проходили вантажі, що надходили з внутрішньої Анатолії, перш ніж вони досягли моря.

Далі прокладіть свій шлях по дерев'яній пішохідній доріжці, що веде на схід. Ця доріжка, відкрита муніципалітетом Ортахісар, має довжину близько тисячі сто метрів і побудована на сталевих опорах. Згідно з повідомленнями, платформа розташована трохи вище землі, щоб мінімізувати земляні роботи. Уздовж дороги є дві тераси: одна дерев'яна, інша зі скляними стінами, а також два дерев'яні балкони з видом на місто, де відкривається найкращий краєвид. На балконах є місця для сидіння, альтанки та гойдалки – ідеальне місце для короткої перепочинку. Піднімаючись на скляну терасу, ви побачите схил під ногами, а ті, хто боїться висоти, можуть залишитися на дерев'яній терасі.

Під час прогулянки подумайте про історію цього пагорба. Згідно зі статтею у Вікіпедії, у період Османської імперії Бозтепе спочатку був включений до території пасовищ, а потім поступово почав забудовуватися. Євлія Челебі, перебуваючи в Трабзоні в 1640 році, згадував про виноградники, що тут росли. Сьогодні на схилі немає виноградників, але зелена рослинність пагорба зберігає сліди цієї традиції відпочинку. У книзі за 1681 року зафіксовано, що місцеві жителі були звільнені від податків, оскільки вони були відповідальними за догляд за дорогами (дербентчі). Цей факт ще раз підтверджує, що пагорб був важливим транспортним вузлом. У 1834 році, коли населення зросло, поселення було розділено на два райони: Юкарі Бозтепе (верхній Бозтепе) та Асті Бозтепе (нижній Бозтепе).

Дивлячись на південний схил, ви побачите район Ґьольчайирі. Згідно з дослідження

Коли ви приїдете до будинку на вулиці Зейтінлік, перед тим, як увійти, зачекайте кілька хвилин зовні. Згідно з інформацією з порталу "Культура", цей будинок був побудований між 1898 і 1913 роками банкіром Костакі Теофілактосом як житловий будинок. У турецьких джерелах зазначено, що архітектори були італійцями, а значна частина матеріалів була привезена з Італії. Найкраще вигляд кутового фасаду з кам'яною вежею видно з протилежного тротуару. Історія будинку, як і його фасад, має багато шарів: у 1917 році, коли Теофілактос збанкрутував, на його майно було накладено арешт, і будинок перейшов до родини Немліоглу. Мустафа Кемаль Ататюрк під час свого першого візиту до Трабзону 15-17 вересня 1924 року зупинився в цьому будинку зі своєю дружиною Латифе Ханим та делегацією.

Почніть огляд всередині з першого поверху, оскільки цей поверх розповідає про сам будинок. Згідно з англійською статтею на Вікіпедії, перший поверх оформлений як експозиція, яка хронологічно показує архітектуру та історію будівлі. Підніміть голову: згідно з інформацією з порталу "Культура", стіни всіх поверхів, за винятком підвалу, повністю прикрашені розписами. Ці прикраси відрізняються в кожній кімнаті, тому зупиніться на кілька хвилин у кожній кімнаті, щоб розглянути розписи на стінах і карнизи, де стіни з'єднуються зі стелею. Деталі навколо дверей і вікон також заслуговують на увагу.

Потім уявіть собі роки, коли будинок змінював власників. Будівля, яка була націоналізована за часів валі Алі Галіпа Бея, з 1927 по 1931 рік використовувалася як будівля уряду, а з 1931 по 1937 рік – як інспектура. У 1937 році вона була передана Міністерству національної освіти і протягом півстоліття використовувалася як професійна школа для дівчат. У 1987 році будинок був переданий Міністерству культури, а після реставрації в період з 1988 по 2001 рік, 22 квітня 2001 року він був відкритий як музей. Незважаючи на таку різноманітну експлуатацію, збереження прикрас свідчить про те, що вдалося врятувати під час реставрації.

Далі спускайтеся в підвал. Тут знаходиться експозиція археологічних знахідок, яка охоплює період від бронзового віку до візантійської епохи. Крім мармурових, базальтових, керамічних, металевих і скляних виробів, тут також представлені стародавні монети. Якщо ви будете розглядати ек

Коли ви дістанетеся до вілли, не заходьте в неї одразу, а спочатку прогуляйтеся алеєю в сосновому лісі. За інформацією управління культури та туризму провінції Трабзон, вілла оточена соснами, і найкращий вид на неї відкривається саме звідти. Сад з басейном і квітниками на передньому фасаді забезпечує найкращі кути для фотографування. Вілла була побудована трабзонським банкіром Константином Кабаянідісом як літня резиденція. Різні джерела вказують різні дати будівництва: портал "Культура" називає початок 19 століття, Вікіпедія – будівництво, яке тривало з 1890 по 1912 рік, а інша сторінка міністерства – 1913 рік. Тому найбезпечніше стверджувати, що вілла була побудована в кінці 19 століття або на початку 20 століття.

Підходячи до фасаду, зверніть увагу на матеріали. Згідно з Вікіпедією, вілла побудована з каменю, цегли та дерева, і складається з чотирьох поверхів, включаючи підвал. За даними міністерства, фасад оздоблений кам'яною обробкою, всередині використана цегла, а сходи – з дерева з перилами. Вплив західного Відродження чітко простежується в пишних декоративних елементах фасаду. Зайшовши всередину, почніть з вітальні, кімнати відпочинку, їдальні та гостьової кімнати на першому поверсі. На другому поверсі розташовані кабінет, велика спальня, кімнати для очікування та переговорів, а на третьому – дві невеликі кімнати. Згідно з повідомленням на Haber7, у музеї представлено 344 експонати, включаючи меблі, порцеляну, килими та картини, що датуються кінцем 19 століття та початком 20 століття.

Знання про те, як вілла перетворилася на музей, збагатить вашу екскурсію. Після обміну населеннями, у 1923 році будівля перейшла у власність скарбниці, у 1930 році її придбала місцева адміністрація, а у 1931 році вона була передана на ім'я Ататюрка. Ататюрк був прийнятий тут під час свого першого візиту в 1924 році, а в листопаді 1930 року він знову приїхав, а під час свого останнього візиту в червні 1937 року він зупинився у віллі на дві ночі. Згідно з порталом "Культура", саме тут, 11 червня 1937 року, він прийняв рішення про передачу свого майна народу. Після смерті Ататюрка вілла була придбана муніципалітетом і у 1943 році відкрита як музей.

Наприкінці екскурсії знову вийдіть у сад і подивіться на двостулковий вхід з боку саду. Згідно з

Проїжджаючи Мачку та піднімаючись дорогою до Зігани, ви помітите, як долина звужується, а повітря стає прохолоднішим. Культурний портал описує Хамсикьой як стародавнє місце для відпочинку, розташоване біля підніжжя гори Зігана, на північному шляху Шовкового шляху, за 19 кілометрів від Мачки. Дослідження, опубліковане в Belleten, також підтверджує, що дорога Зігана проходить через Хамсикьой і Мачку, і що нею користуються протягом усього року. Отже, вантажі, які ви бачите з вершини, прямують саме через цю долину. Приїхавши в село, припаркуйте автомобіль і спочатку прогуляйтеся долиною.

Культурний портал пов'язує назву села зі словом "hamse" арабською мовою, що означає "п'ять", і стверджує, що поселення складається з п'яти окремих частин. Реєстр географічних познак TÜRKPATENT перелічує ці п'ять сіл як Хамсикьой, Чирали, Гюзелья, Діккая та Башар. Вікіпедія зазначає, що стародавня назва поселення була "Джихали", а в 1959 році закон змінив назву на Хамсикьой. Під час прогулянки зверніть увагу на старі будинки вздовж річки та кам'яні фонтани; культурний портал називає їх частиною природної краси села. Навесні схили вкриваються лісовими трояндами з фіолетовими квітами, що додає кольору долині. Туман – звичайний гість цього місця; коли він опускається на схили гір, пейзаж може кардинально змінитися за лічені хвилини.

Потім настане час спробувати десерт, який прославив село. Хамсикьойський пудинг (sütlaç) був офіційно зареєстрований як географічний продукт у 2017 році, і власником реєстрації є Торгово-реміснича палата Мачки. У реєстраційному документі зазначено, що десерт готується лише з молока, рису, цукру та невеликої кількості солі. Згідно з документом, село розташоване на висоті від 1200 до 1600 метрів, а схили Зігани, що виходять до моря, отримують багато опадів, тому луки залишаються зеленими протягом більшої частини року. Вказується, що смак молока походить від різноманітних рослин, що ростуть на цих пасовищах, і що виробництво, включаючи постачання молока, має здійснюватися в межах географічної зони. Приготування відбувається в двох каструлях, а консистенція визначається тим, як пудинг плавно стікає з ложки. Десерт можна подавати як свіжим, так і з підсмаженою зверху, з корицею та горіхами.

Культурний портал також повідомляє, що в селі виробляють кашар, вершко