Анкара в стилях Хольцмайстера, Еглі, Таута та Янсена.

Розташування: Вхід здійснюється з західної сторони кампусу, з боку вулиці Тургут Баштуг. Усі будівлі розташовані вздовж пішохідної зони, яка починається тут, як описано в Інституті Ґете. Ця зона піднімається монументальними сходами, проходить через простір під старою будівлею ректорату і виходить на пішохідну зону, де симетрично розташовані чотири будівлі по три поверхи. Перший проект кампусу та кілька будівель були розроблені німецьким архітектором Бауратом Нахтом. Після того, як Нахт повернувся до Німеччини через суперечки щодо оплати, весь проект і реалізація були передані Еглі, і роботи були завершені в 1933 році. У тому ж році було засновано цей навчальний заклад: у 1930 році було відкрито Анкарську вищу сільськогосподарську школу, яка 30 жовтня 1933 року була перетворена на Вищий сільськогосподарський інститут, що базувався на прикладах німецьких сільськогосподарських факультетів, і почала свою діяльність з п'яти факультетів: сільськогосподарського, лісового, ветеринарного, природничих наук і сільськогосподарських мистецтв. У 1948 році сільськогосподарський і ветеринарний факультети були приєднані до Університету Анкари; до 1955 року це був єдиний сільськогосподарський факультет у країні.

Найкраще, що можна побачити з робіт Еглі, – це стара будівля ректорату: двоповерхова будівля з напівпідвалом, прямокутна форма, без жодних декоративних елементів. Західний фасад прикрашений широким портиком, а симетричні сходи з обох боків ведуть на піднятий рівень. Фасад оброблений штукатуркою, а всередині – дерев'яні підлоги, дерев'яна обшивка стін і дерев'яні сходи з трьома сходами. Конференц-зал, розташований у північній частині першого поверху, свідчить про те, як важливим був цей навчальний заклад у ті часи. Будівля патології також є одним із прикладів ретельно продуманого дизайну кампусу. Це відкритий університетський простір; у "Культурному інвентарі" зазначено, що він є доступним, але все ж слід дотримуватися вказівок працівника на вході та тихо пересуватися під час занять.

Джерела: Інститут Ґете; Сільськогосподарський факультет Університету Анкари; Культурний інвентар.

Від площі Улус прямуйте на південь, до початку проспекту Ататюрка, де він спускається до Опери. П'ятипобудівля з каменю за адресою проспект Ататюрка, 13, була спроектована Хольцмейстером для банку нерухомості та сирітського фонду. Згідно з джерелами, проект був розроблений у 1933-34 роках, а будівництво завершено у 1934-35 роках. На фасаді ви можете побачити неокласичний стиль, мармурову обшивку та вхід, оформлений анкарським каменем. Будівля, яка протягом тривалого часу залишалася порожньою, була відремонтована поштовою службою (PTT) і у жовтні 2013 року відкрита як Музей поштових марок. У музеї експонуються марки Османської імперії та Турецької Республіки, тематичні серії, поштові картки та предмети, пов'язані з історією зв'язку. У колекції налічується 4404 турецькі марки та 1500 іноземних марок. Актуальну інформацію про дні відвідування та умови входу можна знайти на веб-сайті музею PTT. Це єдина будівля, де можна побачити інтер'єр, сходи та висоту стель, створені Хольцмейстером, тому не забудьте підняти голову, розглядаючи марки.

Вийдіть з музею та пройдіть до вулиці Істікляль. Будівля Центрального банку Турецької Республіки за адресою 10 також є твором Хольцмейстера, збудована в 1931-1933 роках. Банк був заснований відповідно до закону, прийнятого в 1930 році, почав роботу 3 жовтня 1931 року, і його головний офіс досі знаходиться в цій будівлі. Ухід всередину неможливий, можна лише оглянути її зовні. Згідно з описом у "Інвентаризації культурної спадщини", будівля має симетричний фасад, відсунутий триосьовий вхід і широкий карниз, кам'яні стіни, регулярні ряди вікон і прихований дах, що закінчується тонким бордюром. Це одна з будівель, що входять до списку, який у 2025 році був включений до попереднього списку ЮНЕСКО. Повертаючись до площі, зверніть увагу на будівлю Sümerbank, що знаходиться навпроти. Її часто приписують Хольцмейстеру, але насправді її спроектував німецький архітектор Мартін Ельзассер у 1937-1938 роках. Вона була відкрита 29 жовтня 1938 року і зараз використовується Університетом соціальних наук Анкари.

Джерела: PTT, Архів, Інвентаризація культурної спадщини, Історія Центрального банку Турецької Республіки, Вікіпедія.

Від Музею мистецтв пройдіть пішки вздовж проспекту Ататюрка на південь. Після проходження Опери, на проспекті, розташована довга будівля з плоскою дахом, яка зараз є професійно-технічною ліцеєм імені Зюбідє Ханим. Це будівля, зведена Еглі в 1930-34 роках, яка раніше була Інститутом для дівчат імені Ісмета Паші: у центрі – чотириповерхова будівля з горизонтальними лініями, з боків – вертикальні блоки з вікнами, а в кутах – крила, додані в 1934 році, з закругленими кутами, що нагадують Мендельсона. Інститут ім. Ґете відносить її до найраніших і найпослідовніших прикладів міжнародного стилю в Анкарі; оскільки це навчальний заклад, будівлю можна побачити зовні. Звідси поверніть на вулицю Сезенлер і дістаньтеся до ліцею, спроектованого Таутом.

Анкарський ліцей імені Ататюрка був заснований у 1886 році як гімназія, у 1938 році отримав свою назву; у жовтні 1940 року він був перенесений до цієї будівлі, спроектованої Бруно Таутом і Францем Гіллерінгом у 1937 році. Таут прибув до Туреччини в 1936 році та керував архітектурним відділом Міністерства освіти; він спроектував факультет мовознавства, історії та географії, а також цей ліцей, і незабаром після того, як спроектував саркофаг Ататюрка, помер у Стамбулі в грудні 1938 року. Східний фасад добре видно з вулиці Сезенлер: на вході в корпус А – піднята площадка, облицьована анкарським каменем, з двома рядами колон, що утворюють широкий карниз, на південному кінці – карниз з десяти колон, що накриває вхід до корпусу C, між ними – нижчі галереї. Таут уникав симетрії; в східно-західних крилах розташовані класні кімнати, а в коротких крилах – конференц-зали, їдальні та спортивні зали. Нижня частина будівлі облицьована обробленим каменем, верхня – штукатурка, дахи – черепиця. У південно-західному кутку, де колись був будинок директора, зараз знаходиться музей школи. Це діюча ліцей, тому не заходьте в сад, а оглядайте будівлю з тротуару.

Джерело: Інститут ім. Ґете; Лейла Алпагут (DergiPark, Mimarlık 351); Міністерство національної освіти; Вікіпедія.

Приїжджайте до району Чебечі на трамваї Ankaray, а потім пройдіть близько 10 хвилин на північ, щоб дістатися до Культурного центру Мамак. Ця будівля – одна з перших робіт Еглі в Анкарі: Музична школа для вчителів. Школа була заснована 1 вересня 1924 року для підготовки вчителів музики для середніх шкіл і спочатку розміщувалася в цегляних будівлях у Чебечі; нова будівля, зведена Еглі в 1927-1929 роках, дала першій музичній школі країни надійний дах. З висоти ця будівля нагадує перевернуте піаніно; навчальні класи, зал, їдальня, спальні та кабінети були об'єднані в одній споруді. У середині 1930-х років школа була перетворена на академію, а потім на Державну консерваторію в Анкарі, і в 1938 році була розширена за рахунок нових приміщень. У 1985 році, коли консерваторія переїхала до нової будівлі, ця будівля стала адміністративним центром муніципалітету Мамак; після реставрації, починаючи з 2005 року, вона була перетворена на культурний центр.

Сьогодні всередині ви знайдете театральний зал, виставкову залу, концертний зал, бібліотеку, муніципальну консерваторію та навчальні курси; тобто це єдина будівля школи, де ви можете вільно гуляти коридорами. Її прості форми та відсутність декоративних елементів відображають ранній раціоналізм Еглі; як розповідає Goethe-Institut, створення такої будівлі в Анкарі наприкінці 1920-х років було одним із перших ознак відходу від мови куполів і арок, характерної для "Першого національного стилю" в архітектурі. У списку будівель Еглі в Анкарі ця будівля зазначена як Державна консерваторія, збудована в 1927-1929 роках. Якщо на сцені відбувається захід, зайдіть до залу; перевірте розклад на веб-сайті муніципалітету. Якщо ви приїдете вдень, прислухайтеся до звуків музичних інструментів у коридорах – будівля досі навчає музиці.

Джерело: Goethe-Institut; Муніципалітет Мамак; Ekonomim; Вікіпедія.

Поверніть на Ankaray до станції Kızılay, а потім пройдіть південніше по проспекту Ататюрка до району Bakanlıklar. Ця будівля, фасад якої облицьований бежевим травертином і має довжину 248 метрів, є останньою та найбільшою роботою Holzmeister в Анкарі. У 1937 році парламент оголосив міжнародний конкурс на будівництво нової будівлі. Було подано чотирнадцять проєктів, і 28 січня 1938 року було оголошено результати: перше місце розділили Holzmeister, французький архітектор Альбер Лапрад і угорський архітектор Алойз Мезара. Для реалізації було обрано проєкт Holzmeister. Будівельні роботи розпочалися восени 1939 року, але Друга світова війна та фінансові труднощі зупинили проєкт на багато років. У 1957 році зустріч учасників Багдадського пакту відбулася в недобудованій будівлі. Коли Holzmeister у 1948 році повернувся до Австрії, будівництвом керував його учень і помічник Зія Пайзин. Будівля була завершена в 1960 році та відкрита 6 січня 1961 року. Від моменту оголошення конкурсу до відкриття минуло двадцять три роки.

П'ятиповерхова будівля, збудована з залізобетону, має фасад, облицьований травертином, а всередині використано тридцять різних видів місцевого мармуру. Головний вхід веде до почесного холу, де розташовано п'ять бронзових дверей. Зала загальних зборів у 1995 році була переобладнана в амфітеатр напівкруглої форми. Монументальна мова, яку Holzmeister використовував у своїх проєктах у районі Devlet Mahallesi з 1927 року, тобто симетрія, кам'яна обробка та піднесений вхід, тут досягає найбільшого масштабу. Щоб побачити будівлю зовні, перейдіть на іншу сторону проспекту Ататюрка. Якщо ви хочете оглянути інтер'єр, парламент щомісяця, в першу суботу, проводить "дні відкритих дверей": для відвідування не потрібен запис, достатньо пред'явити посвідчення особи, щоб отримати картку відвідувача біля входу Dikmen. Під час роботи загальних зборів, обговорень бюджету та державних свят екскурсії не проводяться. Інформацію про час проведення "днів відкритих дверей" можна знайти на сайті tbmm.gov.tr.

Джерело: Сторінка "дні відкритих дверей" на сайті TBMM; SALT; Goethe-Institut; Вікіпедія.

Сядьте на трамвай Ankaray, виходьте на станції Bahçelievler. Коли Янсен виграв конкурс у 1928 році, йому було доручено спланувати Анкару для населення у триста тисяч осіб. Він зробив Нову Сіті центром міністерств, залишив Кале як зелену зону, проклав головну вулицю Ататюрка, і план був затверджений 23 липня 1932 року. Bahçelievler є найбільш конкретним прикладом житлового району, реалізованого згідно з цим планом. У 1934-35 роках група високопосадовців створила будівельний кооператив, який став першим у Туреччині. За пропозицією Янсена, для будівництва було обрано територію ферми Абді Паша, розташовану на заході міста, за межами запланованої межі. Янсен розробив не лише план забудови, але й типи будинків: близько 350 будинків, одно- або двоповерхових, з садами спереду та ззаду, оточених трьома рядами акацій, з зеленими зонами, де розташовувалися школа, ринок, клуб і бібліотека. Спочатку в плані були збалансовані одноповерхові, двоповерхові та рядові будинки, але мешканці хотіли мати окремі будинки з садами, тому місцеві архітектори адаптували план відповідно до цих побажань. Початкова школа була збудована в 1945 році.

Сьогодні 7-ма вулиця, тобто вулиця Ашхабад, є головною вулицею того садово-міського комплексу. Як пише Goethe-Institut, сади навколо будинків з часом були зруйновані, і на їх місці з'явилися висотні багатоповерхівки; лише кілька будинків, спроектованих Янсеном, збереглися. Прогулюючись вулицею, зверніть увагу на ширину ділянок, ряди дерев на бічних вулицях і залишки садових мурів у кутах; ви все ще можете побачити сліди планування в структурі вулиць. Принцип, який Янсен передав через MİMDAP, "Анкара ніколи не може бути промисловим містом", набуває тут особливого значення: район для робітників був окремим і більш простим у плануванні, а район для чиновників мав сади. Завершіть свою прогулянку тут, на тротуарі садово-міського комплексу.

Джерело: Goethe-Institut (Jansen, Bahçelievler, Site Planlaması); MİMDAP; Вікіпедія (Jansen Planı).