Від фабрики до культурного простору: промислова спадщина Стамбула.

Газогенераторна станція Хасанпаша була відкрита в 1892 році для постачання газу на азійську сторону міста. За власним визначенням музею "Газогенераторна станція", це була друга газогенераторна станція на азійській стороні та остання в Стамбулі. Газ, отриманий з кам'яного вугілля, використовувався для освітлення та опалення в районі, що простягався від Кадикої та Ускюдар до кордонів Бейкоз. У записах зазначено, що вугілля доставлялося через річку Курбагалідере за допомогою залізничної системи, а під час Першої світової війни, коли вугілля було важко знайти, газ вироблявся з кісток оливок. Після 101 року роботи, станція була закрита в 1993 році і деякий час використовувалася як автопарк IETT, склад металобрухту та склад вугілля. У 1994 році, коли виникло питання про знесення залишків будівель, місцеві жителі та волонтери виступили проти, і територія була оголошена заповідною зоною.

Реставрація проводилася під керівництвом історика архітектури Афіфе Батур; роботи, розпочаті в 2014 році, були завершені, і 9 липня 2021 року станція була відкрита під назвою "Музей Газогенераторна станція". Сьогодні на території, що належить компанії İBB Kültür A.Ş., розташовані Музей клімату, Музей карикатур і гумору, дитячий науковий центр, бібліотека імені Афіфе Батур, книгарня "İstanbul Kitapçısı" та дві сцени міського театру. Почніть свою екскурсію з площі "Газогенераторна", розташованої між цегляними будівлями, і огляньте фасади старих виробничих будівель та великі вікна. Музей клімату, розташований у будівлі, де раніше використовувався вугіль, є найбільш значущою експозицією цього маршруту, оскільки розповідає про зміну клімату. Музеї не працюють у понеділок; деякі відділи можуть бути тимчасово закриті для технічного обслуговування або підготовки нових виставок, тому рекомендується перевіряти актуальну інформацію на офіційному сайті.

Джерело: Офіційний сайт музею "Газогенераторна станція"; Вікіпедія.

У Стамбулі протягом тривалого часу порох вироблявся всередині міських стін. Після вибуху порохового заводу в районі Шехзаде в вересні 1698 року було вирішено побудувати новий завод за межами міста, у місцевості, відомій як Сад Іскандер Челебі, на території сучасної Атакоя. Після дворічного будівництва, у 1701 році, завод "Барутхане-і Аміре" розпочав виробництво. Протягом 18-го століття завод неодноразово відновлювався після аварій та пожеж; після пожежі 1791 року він був повністю перебудований з цегли. Спочатку на заводі використовувалися механізми, що приводилися в рух тваринами, але в 19-му столітті його було модернізовано за допомогою машин, привезених з Англії, і в 1896 році почалося виробництво бездимного пороху. Під час Першої світової війни до заводу було додано цех з виробництва спирту, необхідного для промивання бездимного пороху.

У період Республіки завод, який спочатку належав Військовим фабрикам, у 1955 році перейшов до Корпорації машинобудування та хімічної промисловості. Наприкінці 1950-х років велика територія заводу була перетворена на житлову зону. Головна будівля в 1993 році стала Культурним центром імені Юнуса Емре, що належить муніципалітету Бакиркьой. Складські приміщення на узбережжі, сторожова вежа, фонтан і вежа "Барутхане", побудована за часів правління Селіма III як місце для відпочинку та огляду, були відреставровані після того, як у 2018 році їх придбав муніципалітет Стамбула, і 9 січня 2024 року були відкриті як громадський простір, що включає бібліотеку, музей та оглядову терасу. Зверніть увагу на масивні кам'яні стіни складських приміщень; міцність конструкції відображає вимоги до зберігання пороху. З вежі відкривається вид на море, а потім можна відвідати сучасну виставку в музеї, площа якого становить близько 250 квадратних метрів. Простір закритий у понеділок.

Джерело: Бібліотеки та музеї муніципалітету Стамбула, Музей "Барутхане"; Вікіпедія.

На південному березі Золотого Рогу, безпосередньо перед зупинкою трамвая T5 "Cibali", розташована велика кам'яна будівля, яка, згідно з архівними записами, була збудована в 1884 році для Адміністрації Режі за проектом архітектора Александра Валлорі. У період Османської імперії доходи від тютюну, отримані в рахунок зовнішніх боргів, були передані компанії з іноземним капіталом, яка працювала під назвою "Режі", і фабрика працювала під її управлінням до моменту націоналізації в 1925 році. Тут вироблялися не лише сигарети, але й сигари, тютюн для трубок та інші вироби. Згідно з дослідженням, опублікованим Університетом Кадір Хас, фабрика забезпечувала роботою понад дві тисячі людей; пакуванням займалися жінки, а змішуванням тютюну – чоловіки. Фабрика функціонувала як невелике місто, маючи власну службу безпеки, медичний пункт, дитячий садок, пожежну службу та їдальню.

Виробництво, яке тривало в період "Режі", було припинено в 1994 році через зношення обладнання. У 1997 році будівлю було здано в оренду Фонду Кадір Хас, і після масштабної реставрації в 2002 році в ній відкрився університет. Реставраційні роботи були відзначені премією Europa Nostra в 2003 році. Обов'язково відвідайте Музей Резан Хас, розташований у будівлі: на нижньому рівні можна оглянути візантійський резервуар для води, датований кінцем 11 століття, що складається з 48 арок, 15 ніш і 20 колон, а також залишки будівель епохи Османської імперії. Фабрика використовувала цей резервуар як склад для тютюну, а під час Другої світової війни – як склад продовольства. Виставка "Місце праці" в музеї розповідає про повсякденне життя робітників за допомогою документів та предметів, що збереглися з фабрики. Перед тим, як піти, ще раз подивіться на будівлю з берега, щоб оцінити її велич. Музей працює щодня, вхід платний.

Джерело: Музей Резан Хас; Panorama KHAS; Районна адміністрація Фатіх.

Історія Feshane починається з виготовлення фесів. У першій половині 19 століття фес був частиною як військової, так і цивільної форми одягу. За час правління II Махмуда, щоб замінити дорогі феси, що імпортувалися з Тунісу, Єгипту та Європи, у Кадирга було засновано фабрику для місцевого виробництва. Згодом, у зв'язку зі збільшенням потреби у просторі та воді, фабрику перенесли до району Еюп, біля узбережжя Дефтардар. Різні джерела вказують різні роки заснування та перенесення фабрики – від кінця 1820-х до 1830-х років. Згідно з Ісламською енциклопедією, завдяки паровим машинам, імпортованим з Англії та Бельгії, вартість виробництва фесів значно знизилася. У 1842 році було встановлено ткацькі верстати, а у 1893 році фабрика отримала міжнародне визнання на Всесвітній виставці в Чикаго. Під час великої пожежі у 1866 році згоріли всі будівлі, за винятком парової машини. Фабрика була відновлена у 1868 році.

У 1925 році, коли носіння фесів було заборонено, виробництво перейшло на тканини. З 1937 року фабрика працювала під назвою "Feshane Defterdar Textile Factory" під управлінням Sümerbank. У середині 1980-х років, під час реконструкції узбережжя Золотого Рогу, будівля перейшла у власність муніципалітету. Великий зал для ткацтва був збережений, а інші частини були зруйновані у 1986 році. Цей зал, який протягом багатьох років використовувався як виставковий, після реставрації, проведеної муніципалітетом, був відкритий 22 червня 2023 року під назвою "Artİstanbul Feshane". Відвідавши це місце, спочатку зверніть увагу на розміри залу; саме ця ширина найкраще передає масштаб виробничого приміщення з ткацькими верстатами. Окрім виставок, тут також знаходиться бібліотека імені Найле Акынч. На протилежному березі, у районі Сютлюдже, знаходиться Конгрес-центр Золотого Рогу. Будівлі колишнього м'ясокомбінату, який був відкритий у 1923 році, були зруйновані у 1998 році, і на їх місці розпочато будівництво конгрес-центру, тобто було вирішено побудувати нову будівлю, а не зберегти стару. Закрито у понеділок.

Джерела: TDV İslam Ansiklopedisi; İBB Kütüphane ve Müzeler; Vikipedi.

Електростанція Сілахтарага, розташована на найвіддаленішій ділянці затоки Халич, була першою електростанцією в Османській імперії, яка забезпечувала місто електроенергією через централізовану мережу, і вона була введена в експлуатацію в 1914 році. Вона спалювала вугілля, що надходило морським шляхом із Зонгулдака, і використовувала воду з затоки Халич для охолодження. Щодня спалювалося понад тисячу тонн вугілля, а на станції працювало понад 480 інженерів, техніків і лікарів. Спочатку електростанція забезпечувала енергією палаци, державні будівлі та трамвайні лінії, але з часом зона її обслуговування розширилася від Бакиркьою до Сариєра. До 1952 року вона була єдиним джерелом виробництва електроенергії в Стамбулі; за даними Енергетичного музею, навіть у 1968 році 92% електроенергії, споживаної містом, надходило звідси. У 1983 році станція припинила виробництво і протягом короткого часу використовувалася як склад електроенергетичної компанії.

У рамках проекту реконструкції, реалізованого Університетом Білгі в період з 2004 по 2007 роки, кампус був відкритий 8 вересня 2007 року під назвою "станціяistanbul". Основною метою вашої зупинки тут є відвідування Енергетичного музею, розташованого в колишніх машинних залах. Музей, який позиціонується як перший в Туреччини музей індустріальної археології, зберігає оригінальні турбіни та генератори таких виробників, як AEG, Siemens та Brown Boveri. Зверніть увагу на розміри машин і масштаб цього залу, який колись забезпечував світлом все місто. Зовні ви побачите сучасні будівлі, зведені на місці фундаментів двох зруйнованих котельних, що відтворюють їхні колишні розміри. Таке поєднання старого та нового значно відрізняється від підходу, який був застосований на початку маршруту, біля Газхане. Маршрут тут завершується: ви можете повернутися до Еміненю однією лінією від зупинки Silahtarağa Mahallesi лінії T5.

Джерело: Енергетичний музей (Університет Білгі); Anadolu Ajansı; Вікіпедія.