Hayat

Життя, будучи вбитою разом зі своєю дитиною, опиняється в місці, яке людство уявляє як "межовий стан", де вона зустрічає Пандору, Медузу та Ламію. Ці три жінки, колись покарані, прокляті та перетворені на чудовиськ, протягом тисячоліть засвоїли мову історій, які про них розповідали, і, свідомо чи ні, стали частиною тієї самої системи. Перед обличчям їхніх вироків, Життя перевтілюється в образи жінок з різних епох і різних способів життя, щоб зіткнутися з суперечливими очікуваннями, які висуваються до жіночності. Однак, зрештою, вона усвідомлює, що справжня сила не в чоловіках, а в давньому уявленні про владу, яке живе в кожному з нас, від міфів до релігії, від сім'ї до повсякденного мовлення. І вона розповідає про те, як механізм пригнічення проникає в людську душу. Прийнявши той факт, що вона не може змінити світ, Життя нагадує, що жіночність – це велика можливість для людства навчитися не панувати, а творити, не володіти, а звільняти місце для інших. І в кінці вона звертається не до міфологічних постатей, а до глядачів. Тому що історії, які підтримують цей "межовий стан", не залишаться на сцені, а повернуться до нас усіх, коли закінчиться вистава...

Жінка може жити неправильно по-різним способами: мовчки – стаючи непомітною, говорячи – стаючи зухвалою, кохаючи – стаючи надто прив'язаною, покидаючи – стаючи неблагодарною, знаючи – стаючи зарозумілою, не знаючи – стаючи невігластою, бажаючи – стаючи розбещеною, відмовляючись – стаючи фанатичною... Спочатку ми записували їхні історії. Потім ми їм вірили. І зрештою, ми хотіли, щоб вони були схожі на ці історії. Зараз, на межі між життям і смертю, чотири жінки стикаються віч-на-віч: одну вже вбили, а ніхто не пам'ятає, як померли інші три. Життя цього разу не обмежиться лише слуханням історій. Тому що тепер вони усвідомлюють: пекло – це, власне, цей світ, у якому ми не можемо побудувати рай, про який мріємо.