Керамика Чанаккале: від розписних тарілок до глеків із зображенням коней.

Чанкале – це місто, про яке багато хто знає завдяки фортецям, розташованим на протоці. Однак, назва міста має друге, пов'язане з землею, значення. У статті, написаній Серап Ішкхан з Університету Докуз Ейлюль, йдеться про те, що з часом місто стало відоме як Чанкале, як через виробництво кераміки, так і через свою фортецю. Ця стаття простежує історію цього керамічного виробництва. Спочатку розглядається, як відродилося виробництво, потім – глина, глазур, а потім – форми та вироби у формі тварин. Наприкінці статті є рекомендації щодо того, де можна побачити ці керамічні вироби сьогодні та як можна ознайомитися зі спадщиною міста.

Майстерні, названі на честь міста

Згідно зі статтею, написаною Бельгін Демірсар Арли та Шеннур Кая з Університету Стамбула, османське мистецтво кераміки розвивалося в трьох основних центрах: Ізнік, Кютах'я та Чанкале. Автори стверджують, що Чанкале відрізнявся від інших двох своєю простотою, близькістю до народного мистецтва у техніці, формі та візерунках. У тій же статті розповідається про те, що виробництво кераміки в цьому регіоні сягає давніх часів, продовжуючись у римський і візантійський періоди. Майстерні, засновані в період бейликів, не могли конкурувати з Ізніком і були закриті, а виробництво відновилося наприкінці 17 століття. Запис у "Культурному порталі" управління культури та туризму провінції Чанкале також підтверджує, що дослідження дозволяють датувати чанковську кераміку 17 століттям. Оскільки місто є портом, ці вироби також експортувалися до інших регіонів Анатолії. Ішкхан цитує англійського мандрівника Річарда Покока, який у 1740 році відвідав місто і порівняв місцеву кераміку з виробами з нідерландського міста Делфт, а також зазначив, що місцеві жителі заробляли на торгівлі шовком, парусиною та керамікою. У другій половині 19 століття кераміка була одним із найважливіших джерел доходу міста. Згідно з тією ж статтею, Шемседдін Самі зазначав, що в цей час у Чанкале було дванадцять майстерень, розмір яких нагадував фабрики. Продажі здійснювалися до Кіпру, Греції та Румунії. У 1890 році було продано понад мільйон і половину виробів, а в 1899 році лише експортовано 1 431 566 штук, з яких 389 750 було придбано Єгиптом.

Глина, глазур та фарба

Колір цих виробів Основа фарбує посуд, змінюючи його колір, і створює чисте полотно для малюнка. Майстри наносили основу, занурюючи посуд у неї або поливаючи зверху. Якщо на свіжу основу наносили шари основ різних кольорів, утворювалися хвилеподібні візерунки. У посуді у формі тварин іноді цей шар основи зшкрябували, створюючи деталі, такі як пір'я або луска. В одному з прикладів, про який розповідає Ішкхан, на черепахоподібній коробці шкаралупа була вирізана, нагадуючи луску риби. У техніці, яка називається "ебру" або "аладжа", на обертовий посуд наносили смуги основ різних кольорів, від світлих до темних, щоб вони розтікалися. До того, як набули поширення пластикові вироби, ці розписні тарілки та миски були звичайним кухонним посудом. Найчастіше в глазурі використовували зелений, коричневий і жовтий кольори. Портал культури називає основні кольори, що використовувалися, окрім білої основи: темно-коричневий, "Чанаккале зелений" і "Чанаккале жовтий". За словами Ішкхана, старі майстри використовували чотири види глазурі: глазурі з додаванням свинцю, глазурі з додаванням бору, непрозорі білі глазурі та прозорі кольорові глазурі. Для отримання зеленого кольору використовували малахіт, для деяких відтінків – мідний порошок, який купували у мідних майстрів у Бігі, а також обпалені в печі оболонки залізних прутів. У 1960-х роках, коли свинець став дорожчим, а споживання кераміки зменшилося, майстерні перейшли на використання бору. Бора давала блискучу поверхню, але була схильна до лущення під впливом вологи.

Де наносилися візерунки?

У багатьох виробах, що збереглися з другої половини 19 століття, видно, що візерунки наносяться поверх глазурі. Ішкхан розповідає про цікаве спостереження, зроблене художником і науковцем Ердінчем Баклою. За словами Бакли, більшість виробів виходили з майстерні без візерунків, а розписи наносилися в двадцяти магазинах, розташованих біля годинникової вежі, за допомогою олійних фарб. Тому ці візерунки з часом висихали і відшаровувалися. Згадуючи цю інформацію, проходячи повз годинникову вежу, ви можете уявити, що ринок міста колись був старовинним ринком кераміки. У більш ранніх зразках візерунки знаходяться під глазур'ю. Ішкхан пише, що вироби 18-го та першої половини 19-го століть демонструють витончені композиції та високий рівень мистецтва. Найбільш Майстерні часто прикрашалися технікою, що називається "барботін", тобто нанесенням на корпус рельєфних елементів, таких як пухирці, квіти та візерунки. У цих майстернях виготовлялися куби, миски з кришками, цукерниці, вази та мангали. Після середини 19 століття почали з'являтися вироби у формі тварин. Арли та Кая описують, що посудини у формі лева, коня, верблюда, ведмедя і навіть кенгуру іноді використовувалися як декоративні предмети, іноді як скриньки або цукерниці. У цих виробах пропорції навмисно спотворювалися. Автори пояснюють це або швидкою та практичною роботою майстрів, або бажанням створити комічний ефект. Наприклад, у посудинах у формі верблюда, що сидить, корпус великий, а ноги непропорційно короткі. Найбільш вражаюча ідея статті полягає в тому, що ці форми можуть бути продовженням дуже давньої традиції. Автори описують, що посудина з двома ручками у формі змії, виготовлена в Чанаккале в 19 столітті, дивовижно схожа на посудину, знайдену в стародавньому місті Ассос. Посудини з носиками у формі дзьобів, посудини з кільцеподібним корпусом і соски у формі тварин також відомі завдяки розкопкам в Анатолії. Як приклад наводиться глечик з соскою у формі тварини, знайдений у Кюлтепе, поблизу Кайсері. На думку авторів, ця безперервність може бути пояснена тим, що виробництво передавалося від майстра до учня, незалежно від офіційного мистецтва.

Чому закривалися майстерні?

Починаючи з початку 20 століття, майстерні почали закриватися одна за одною. Ішхан називає кілька причин. Зросла попит на дешеві пластикові вироби, а майстерні, в яких працювали турки, греки та вірмени, не могли оплачувати заробітну плату. Арли та Кая також зазначають, що наприкінці 19 століття та на початку 20 століття майстри, які емігрували, перенесли цю традицію на деякі грецькі острови та зберегли її там. Останньою майстернею, що чинила опір у місті, була та, яка була змушена переїхати за межі міста приблизно в 1965 році через те, що вона виділяла занадто багато диму. Таким чином, майстерні закривалися, втрачаючи своїх клієнтів. На сторінці міста Чан в онлайн-порталі також зазначено, що в 19 та на початку 20 століття спостерігалося зниження якості чанаккальської кераміки, але вона продовжувала привертати увагу колекціонерів і музеїв.

Як відродити традицію?

Для збереження традиції проводяться наукові дослідження. Стаття Ішхан опису Автори також зазначають, що ці форми були використані в натюрмортах художника Фейхамана Дурана, а сучасні турецькі керамісти переосмислюють глечики з зображенням коней та посудини з округлою формою. Де можна побачити ці вироби?

Історичні зразки чанаккальської кераміки сьогодні зберігаються в колекціях різних міст. Автори пишуть, що одна з колекцій, що відображає історичну еволюцію цих керамічних виробів, знаходиться в музеї Суна та Інан Кірач у районі Калеічі міста Анталья. Зразки, представлені в статті Арли та Каї, також походять з колекції Культурного та мистецького центру імені Фейхамана Дурана при Стамбунському університеті, з Музею розписаних керамікою у Стамбулі та з Етнографічного музею в Анкарі. Якщо ви відвідаєте один з цих музеїв, не забудьте пошукати глечики з зображенням коней, розписні тарілки та вироби у формі тварин. Фотографія на обкладинці показує чанаккальські вироби, що експонуються в музеї Бенакі в Афінах. Ми можемо запропонувати кілька порад, як ознайомитися з цією спадщиною в Чанаккале. Прогулюючись центром міста, біля годинникової вежі, уявіть собі, що тут колись були старі магазини. Якщо ви бачите глечик з зображенням коня або качки в магазині кераміки, зверніть увагу на те, з якого матеріалу він зроблений (червона глина), як нанесена глазур (нанесена або розлита) і чи знаходиться візерунок під глазур'ю чи на ній. Погляд на дно виробу часто показує колір глини. Актуальну інформацію про майстерні та виставки можна отримати в місцевому управлінні культури та туризму та в дослідницькому центрі університету. Коли ви розглядаєте глечик, пам'ятайте, що він виготовлений з глини, видобутої на березі Босфору, і що знання передаються від майстра до учня. Тоді ви природно зрозумієте, чому назва міста починається зі слова "чанак" (чаша).

Джерела:

• Культурний портал (Місцеве управління культури та туризму Чанаккале), Кераміка Чанаккале, https://www.kulturportali.gov.tr/turkiye/canakkale/kulturatlasi/canakkale-seramikleri
• Місцеве управління культури та туризму Чанаккале, Чанаккале, https://canakkale.ktb.gov.tr/TR-70536/can.html
• Бельгін Демірсар Арли та Шеннур Кая, Примітивні форми та фігури в кераміці Чанаккале, Art-Sanat 2/2014 (архів ÇOMÜ ÇASEM), https://cdn.comu.edu.tr/cms/casem/files/132